Міф перший. На Кубі всі – чоловіки й жінки – курять сигари, які виймають із рота, щоб хильнути рому чи поцілуватися.

Міф спростовано. Ще з десяток років тому Фідель постановив зменшити споживання тютюну та перетворити кубинців на здорову націю. Сигари, безумовно, залишаються прибутковою статтею кубинського експорту. У світі цінуються насамперед сигари з Куби, що мають неповторний смак (відчути який зможуть лише нікотинові гурмани) завдяки специфічним ґрунтам і віковим технологіям виготовлення. Та самі кубинці курять мало, переважно на публіку, щоб підтримувати міф. А основними курцями залишаємося ми, туристи. Бо побувати на Кубі й не викурити бодай одну – те ж саме, що в Україні не з’їсти сала. До речі, вартість сигари, зробленої вручну, становить 2-4 євро.

Міф другий. Іще 20 років тому Куба була майже шістнадцятою республікою СРСР, тож тут російська мова – друга державна.

Спростовано. Російську на Кубі знають не дуже багато жителів. Розуміють її переважно люди старшого віку, які колись навчалися в Радянському Союзі. Зате англійською володіє більшість персоналу готелів і молодь. Це й не дивно, адже основна маса туристів на Кубі – із Канади та Великої Британії (понад 3 млн. щороку, а кількість мандрівників зі Східної Європи вимірюється лише тисячами). Також тут спілкуються італійською – вона схожа на іспанську й тому порівняно легка для вивчення й розуміння.

Міф третій. Кубинські дівчата легкодоступні й готові кохатися за сувеніри.

Не спростовано, але й не підтверджено. Багато туристичних сайтів рясніють інформацією про секс-туризм на Острові Свободи. «Знавці» наперебій розповідають про те, що кубинки готові кохатися за шоколадку чи флакончик дешевих парфумів. Перед від’їздом переважна більшість знайомих заздрили: «А, Куба! Пляжі, ром і секс із кубинками...» Не заперечую, тамтешні жінки витончені й темпераментні. Що ж до кохання з першим-ліпшим, то доступність кубинок еквівалентна доступності українок. А за гроші можна купити кохання в будь-якій країні. Але кубинки й справді такі сексуальні...

Міф четвертий. Куба – соціалістична держава. Тож атрибути найпередовішого суспільного ладу зустрічатимуться скрізь.

Спростовано. Жодних транспарантів зразка нашої епохи застою, коли шановний товариш Брежнєв цілувався з іншими шанованими товаришами, чи закликів виконати п’ятирічку за чотири роки. За 10 днів перебування на Кубі я лише двічі бачив зображення команданте на невеликих плакатах. Зустрічаються героїчні написи на кшталт Patria o Muerte (Батьківщина або смерть), що нагадують про революційну романтику Острова Свободи. Єдиний образ, у якому вдало поєднується ідеологія та бізнес, – це Ернесто Че Гевара. Він на футболках, значках, прапорах, навіть тату. Вироби з його зображенням успішно продаються й, очевидно, суттєво поповнюють революційну скарбницю. Коли ж я запитав у сувенірній крамниці, чи немає часом футболки з Фіделем, на мене подивилися, як на ідіота: хто ж возвеличує живих лідерів?

Міф п’ятий. Кубинці – люди бідні, отже, ми зможемо дешево відпочити там.

Спростовано. Кубинці справді бідують, їхні убогі магазини нагадують наші зразка 1992 року. Але для іноземців тут є все, однак за цінами Західної Європи. Кава в Гавані – 1-2 євро, мохіто (коктейль із рому) – 2-3, пообідати в столиці можна за 10-15 євро, а оренда машини обійдеться в 60 євро на добу. Утім, якщо до поїздки добре підготуватися й вивчити досвід попередніх відвідувачів Острова Свободи, а ще краще – потоваришувати з місцевими, перебування на Кубі можна значно здешевити. Але для цього потрібен час: 10 днів було замало. Португалець Жозеф, хлопець нетрадиційної орієнтації, якого я випадково здибав на одному зі столичних пляжів, розповідав, що знімає кімнату у приватному (напівлегальному) готельчику лише за 20 доларів за ніч, купує продукти на «чорному» ринку й користується місцевим транспортом – вантажівками, переобладнаними для перевезення людей. «Дешево й дуже прикольно», – розхвалював він своє двомісячне життя на Кубі.

/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей